Там, де закінчується асфальт

Там, де закінчується асфальт, починається металева огорожа Вона дає нам зрозуміти, що ми на мосту, а під нами вода. Вона під нашими ногами, але не буквально. Вирує, невгамовно нагадує нам, що життя триває й цієї секунди. У всього є початок і кінець.
Так само з річками. Моя впадає у Фінську затоку, це її кордони. Але затока є початком чогось більш глибинного та безкрайнього. Звісно, у неї є межа, кордони, але ми не охопимо одним поглядом їх усі,лише ті, що здатні сприйняти.
Іноді, так шкода, що все має власні ліміти. Людське око здатне охопити лише невеличку частину тієї краси, яка постає перед нами будь-якої миті. Аби якось вловити та зберегти, пронести крізь часи ті часточки прекрасного, що показує нам життя, люди винайшли фотоапарат. Яка змога надається людині за допомогою цього апарату? Закарбувати красу природи, але не тільки уловити мить, щоб споглядаючи проявлений знімок, повертатись у спогади, бачити знайому картинку знову і знову. Пригадувати, що відчував, перебуваючи у той момент серед зображеної місцевості, та ще раз повертатись у реальність, де ти вже споглядаєш на власне життя під іншим кутом. А що такого особливого на тому фото, що змінило тебе буквально за декілька секунд? Уявіть власне фото, що було б на ньому? Моє фото нібито казкове, з одного відомого історичного міста, але суть не в тому, де моє чарівне місце. Зображується затока, що дуже схожа на море. Вона займає доступні простори фото, але залишає місце для чогось іншого. Отже, затока спокійна й метушлива водночас. Спитаєте, чи буває так? Неважливо. Головну увагу приділено не їй. Вона – це та складова, яка допомагає скласти цілісну картину та змалювати її як реальну, саме зараз і в цей час. Основну увагу приділено навіть не горизонту. Він того дня неймовірно прекрасний, ледь помітний, видимий. Ви знали, що горизонт, який проходить між землею та небом, є видимим? Його так називають. От мій – саме такий. Хоч він і є з’єднувальним елементом у моєму фото, його роль від того не менша, ніж у затоки. Небо – це той елемент, якому приділено найбільшу увагу. Воно є головним та притягує погляди. Воно неймовірно помаранчевого кольору, мабуть, через те, що на ньому, на небі, відображався захід сонця у найкращому своєму прояві. Основний колір був один, але це лише на перший погляд. Або, якщо придивлятись лише до кольорів, забуваючи про відтінки. Якщо вдивитися більше, можна побачити щось схоже більш на червоне забарвлення, але це не воно? Принаймні тому, що наші уявлення про традиційний червоний колір відрізняються від того, що на небі. То був відтінок червоного сицилійського апельсину, який переходить у щось подібне до кольору грейпфруту. Навряд чи якійсь людині відомо стільки назв тих відтінків барв червоного та помаранчевого, що вона безпомилково назве їх. А дійсно, мало знати, треба ще вміти бачити і розпізнавати це все, отак просто, на око, без нічого. Не вистачає слів описати все побачене, що відбувається на небі. На щастя, у мене є той знімок. Це означає, що я можу споглядати на нього, із часом, знаходити щось нове та не бачене раніше. Змінювати своє сприйняття та переноситися у той день. Цікаво, а що я відчувала тоді, уперше бачивши цей захід, коли робила нове чергове фото
Там, де закінчується асфальт, починається інший, цікавий, мій казковий та непередбачуваний світ…

Добавить комментарий